Історія криміналу у Львові
Огляд 1980-х років почнемо з такої надзвичайно цікавої теми, як поступове впровадження української мови в хуліганському та кримінальному середовищах Львова. Цілковито зрозуміло, що кожна імперія створює свою кримінальну субкультуру, де домінує мова метрополії, і за Польщі мовою спілкування батярського світу була винятково польська. Вже згадуваний отець Ганас, парох церкви святого Димитрія на Збоїщах, розповідав: «Українці у самому Львові не мали багато своїх батярів, бо навіть ті, хто походив з українських родин, часто асимілювались у польському батярському оточенні». Свідченням того, що українці, з огляду на іншу ментальність і родинне виховання, здебільшого стояли осторонь кримінального світу Львова є те, що українського батярського фольклору як такого практично не існувало, а чи не в єдиній українській пісні тих часів батяри згадуються у неприхильному контексті:
Помню, помню, помню я,
Як мене мати любила,
Помню, помню, помню я,
Як все мені говорила:
Синку, синку, синку мій,
Не ходи з батярами,
Бо візьмуть тя до тюрми,
Закують в кайдани.
Заради справедливості варто згадати ще одну українську батярську пісню (тобто загалом існує лише дві українські батярські пісні):
Батяр я си батяр з малої дитини,
Як мав штири роки, ходив до дівчини.
З приходом тоталітарної московської влади у кримінальному світі Львова від 1950-х років спілкувалися лише російською мовою. Пригадую хлопців місцевих українців, які, відсидівши на зоні, поверталися до свого середовища і говорили шкарадною російською мовою. Це було вкрай дивно чути, коли ти пам’ятав, як ці самі хлопці з дитинства спілкувалися лише українською. До 1980-х років мовою спілкування у кримінальному світі Львова й надалі залишалася російська, але вже на початку 1980-х пацани на Трофейці поблизу Порохової вежі започаткували спілкування між собою українською, це були «старшаки»: Штраус, Тканя, Яшка, Боя. Серед авторитетів кримінального світу українською мовою у спілкуванні зі своєю братвою послуговувався Завіня, але найбільш цікаво, що він був перший, хто запровадив українську мову на «стрілках». Колись Микола Куліш прорік: «Справжня Україна відбудеться тоді, коли повії у Катеринославі пропонуватимуть себе українською мовою». Те саме можна сказати і про кримінальний світ.
Кримінальний і хуліганський світ Львова 1980-х років до часів перебудови продовжував традиції 1970-х. Райони жили своїм власним життям. Рогатка (чи Рогачка) була окремим робітничим районом, де стосунки будувалися на бартері. Хто крав горілку на лікеро-горілчаному заводі, обмінював її на вкрадене на м’ясокомбінаті м’ясо. Люди, які безпосередньо провадили ці бартери, могли чудово вижити, навіть не отримуючи зарплати. Рогачка воювала з Малеховом. 1983 року один зі «старшаків» району одружився і не мав, де справити весілля, тому вирішив зробити це в Малехові. Там сталася бійка з місцевими, і весілля було зірване. Тоді «старшаки» з Бомби зібралися на допомогу, приїхали трьома чи чотирма автобусами ЛІАЗ (їх називали «стодолами») і під час дискотеки розігнали весь Малехів.
У середині вісімдесятих місцем, навколо якого розгорталися великі бійки, був Кузнєчик (палац культури імені Кузнецова, знаний також як клуб трамвайщиків, нині палац культури імені Гната Хоткевича). Взимку 1985 року тут відбулася бійка, внаслідок якої підрізали 6 чи 7 пацанів. Наступного ранку міліціонери ретельно прочісували граблями насип біля залізничної колії, шукаючи зброю. А одна з найбільших бійок наприкінці епохи «вуличних баталій» відбулася 14 січня 1986 року під тим самим Кузнєчиком. Билися Збоїща і Голоско, підписалися ще якісь райони. Тоді вбили Володимира Захарка (1969-1986) з вулиці Заводської, який колись когось побив «не по темі». За це посадили двох хлопців.
Звичайно тодішня батярська молодь пиячила, і що більше ти міг випити, то на більшу повагу міг розраховувати. Але також було престижно займатися спортом, щонеділі хлопці збиралися, аби пограти в футбол. Звичай недільних футбольних матчів, нерідко між різними районами, протягом довгого часу був розповсюджений практично в усіх районах Львова. Футбольна команда зі Святого Саду брала участь у змаганнях між командами інших районів на Сакраментах (поле неподалік теперішньої вулиці Тершаковців), на Трофейці (тепер парк На Валах) та у Стрийському парку.
Від 1970-х років у Львові дуже популярним стало карате, наприкінці десятиліття цей вид спорту заборонили, але ентузіасти займалися ним нелегально. Одним із перших відомих тренерів-сенсеїв став Ярослав Андрушків, якого навчили тонкощам цього єдиноборства в’єтнамські студенти, коли він навчався у сімферопольському медичному інституті. Згодом Андрушків виріс у політика і очолив СНПУ (майбутнє ВО «Свобода»). Після служби в армії осів у Львові москвич Андрій Чистов (школа боротьби ногами), у нього займалося багато людей, які мали контакт із кримінальним світом. На той час заняття карате коштувало 25 рублів на місяць, охочі займалися без кімоно, аби не привертати уваги міліції. Якщо спортсмен, відпрацьовуючи прийоми карате у парку, підіймав ногу вище пояса, йому доводилось пояснювати міліцейському патрулю, що він займається акробатикою.
Карате підпільно займалися навіть на кафедрі патанатомії медінституту, в лазні, усюди, де можна було домовитися про місце для тренувань. Під приводом занять фехтуванням і дзюдо займались карате і в школах. Офіційно займатися карате було дозволено лише тим, хто ходив у штаб ДНД (добровільних народних дружин, які допомагали міліції у дотриманні громадського порядку). Кікбоксінг у Львові почав пропагувати Володимир Сурмач разом із Каначем, а на спортивний рівень цей вид спорту вивів Юрій Кардашевський, у подальшому відомий громадський діяч у царині пропагування спорту серед львівської молоді, депутат Львівської міської ради. 1979 року дозволяються спортивні секції безконтактного карате, водночас влада вводить кримінальну відповідальність за несанкціоноване навчання карате, тож фактично його забороняють на деякий час знову.
У 1980-і роки дедалі більшої популярності набував культуризм, яким почали захоплюватись іще з початку сімдесятих, потім він отримав назву атлетизм, аби не надавати цьому термінові західного «буржуазного» відтінку. Перші змагання з атлетичної гімнастики, з триборства провели у Львові 1982 року. Найвідомішими грандами культуризму у місті були Василь Безпаленко і Володимир Богданов. Культуристи, борці і боксери у ті часи здебільшого мали тісні зв’язки з кримінальним світом.
Найбільш згуртованими пацанами у 1980-х роках у Львові були роксовики, бо мали спортзал «Локомотив» і цілу купу спортивних секцій. Серед тієї молоді виростали яскраві особистості, і на середину вісімдесятих там сформувалася дуже міцна компанія, яка легко могла протистояти Центру. Найвідоміші роксовики того періоду – Завіня, Птєнєц, Ромко Глухий, Хімік, Рокеро.
На Коперника, Краківській, площі Ринок, Трофейці, Короленка були свої тусовки. Верхній Високий Замок був окремо від Ужгородської. На вулиці Вічевій був Угол, і там збиралися «старшаки», як-от Куций, якого згодом застрелили на вулиці Сніжній. Він працював продавцем, однак насправді був великим авторитетом у кримінальному світі. Цікаво, що біля церкви Марії Сніжної збиралися хлопці поляки.
На площі Данила Галицького (на Пожарці) мешкав потужний авторитет Ігор Заходило, його помешкання було навпроти міських туалетів, а мама працювала там прибиральницею. Навіть Завіня, який поставив «наперсточний станок» у подвір’ї монастиря Бенедиктинок, де нині школа Святої Софії, побоювався Заходила, бо той стріляв, не роздумуючи. Міліція у цьому районі не втручалася в розбірки, ходила тільки на скупку – отримати свою «долю», і одразу йшла геть. Тут все було куплене і отримати посаду дільничного коштувало великих грошей.
Біля Винниківського ринку на Личаківській збиралися «гайові» (назва від Шевченківського гаю), а пацани з іншого боку Високого Замку, з вулиці майора Бугрова (Кордуби) мали гучну славу «нарваних», і з ними краще було не зв’язуватись. Вулиця Пекарська займалася боксом – Кардаш, Меліхан, на Руській був зал боротьби, на площі Ринок – клуб боксу. Тоді всіх об’єднував спорт, гітара, карти, вино.
Наприкінці вісімдесятих великої популярності набув «гоп-стоп», тобто грабунок серед білого дня на вулиці, здебільшого своїх же однолітків, і зробити це в чужому районі вважалося високим класом. Власне з тих часів походить слово гопник. На початку вісімдесятих, коли з’явилися валютні бари і ресторан у готелі «Дністер», біля «Жоржа» стояв валютник на прізвисько Червонець, у подальшому відомий український політик. У ресторані на Високому Замку відбувалися «сходняки» кримінальних авторитетів з цілого СРСР. Сюди з’їжджалися злодії в законі з усієї країни і старі кишенькові злодії. Це були настільки досвідчені професіонали, що про них ходили легенди. Розповідали, що кишеньковий злодій тих часів, коли заходив до трамвая чи тролейбуса, як на рентгені бачив, скільки у кого грошей в кишені, помиляючись на 2-3 рублі – не більше.
У ті часи у блатному світі у разі якоїсь крадіжки проблему можна було залагодити. Наприклад, у когось з району викрали сумку. Якщо б він написав заяву до міліції, то кримінальний світ ніколи б не мав із ним справи. Якщо ж потерпілий хотів швидко повернути річ, то йшов до злодіїв свого району (а вони завжди крали не у своєму районі, а в якомусь іншому), і вони в інших дізнавалася, де вкрадена річ.
З початком епохи рекету і наперсточників райони Львова перемішалися, бо головним став бізнес. Відтоді поняття території і двору почали нівелюватися. Головні прибуткові місця, як, наприклад, Краківський ринок, кримінальні угруповання ділили між собою за домовленістю. У 1980-х у Львові почалася епоха «лохотронів», і започаткували її наперсточники. Цю всенародно улюблену гру на гроші до Львова привезли кавказці, вони ж були першими вчителями львівських наперсточників. Ці «профі» з’явилися 1985 року там, де були найбільші скупчення людей: на головному залізничному вокзалі, автомобільному базарі на вулиці Хабаровській (Калнишевського), у автоцентрі «Львів-Лада» на вулиці Першого Травня (Городоцькій), в районі скупки за Оперним театром. Столик наперсточників називали «станком». На ньому працював «нижній», який був найбільшим професіоналом, йому допомагали троє або четверо «верхніх», які заманювали людей, створювали ажіотаж, а в разі потреби відводили вбік невдоволених програшем, це називалося «стояти на відводі». Занадто обуреному давали зрозуміти, що якщо він не замовкне, то його змусять це зробити.
З міліцією завжди була домовленість: наперсточникам давали певний час для роботи (пів години чи годину), а потім вони мали негайно зникнути з цього місця. Бум «наперстків» припав на 1986 рік, коли за півгодини можна було заробити 3-5 тисяч рублів (за сьогоднішньою купівельною спроможністю 200-300 тисяч гривень). Люди програвали усі гроші, навіть віддавали обручки. Зоряний час наперсточників закінчився 1990 року.
Банда «Завіні». Чим жив рекетирський Львів
Наприкінці 80-х – початку 90-х чи не найвідомішим кримінальним авторитетом Західної України вважали Ореста Завінського. Він очолював масштабне кримінальне угрупування «Рокс», яке налічувало понад півтисячі бандитів. Експерти розповідають: враховуючи «потенціал» «Завіні», не дивно, що вплив цих рекетирів дуже швидко вийшов далеко за межі Львова.
У 80-ті на львівському масиві Левандівка Орест Завінський на прізвисько «Завіня» взявся за організацію власного бандитського угруповання. Від решти міста район відділяють залізничні колії, тож курсування частих потягів вигідно заглушуаали звуки від пострілів. А вже наприкінці десятиліття банда «Завіні» – «Рокс» – стала найвпливовішим рекетирським угрупуванням далеко за межами Львова.
«Його хлопці спочатку на базарах «щемили» азербайджанців, дагестанців, забирали в них те, що вони вважали своїм, чи долі від продажів. Потім почали виникати кооперативні рухи, а це вже було неоране поле. Вони переважно мали тіньовий капітал і на цей тіньовий капітал приходили бандити», – зазначає журналіст-криміналіст Микола Савельєв.
З дитинства Орест Завінський займався армреслінгом, не курив і не вживав алкоголю. Відповідні порядки запровадив і у своїй банді.
Образ рекетира 90-х
Уже за кілька років в угруповання входило близько 700 осіб. Більшість із них – члени спортивних секцій Львова. Регулярні тренування були одним із обов’язків рекетирів, найпріоритетнішим спортом вважався бокс. Саме фізична сила і грубе слівце у 90-их давали змогу досить легко вилізти із сірих пострадянських буднів.
«Нічого не потрібно було робити – просто з’явитись в такому спортивному костюмі, ще й із бейсбольною битою і сказати «Давайте гроші!», – розповідає журналіст та письменник Сергій Оратовський.
У 90-х рекетири помітно вирізняються на вулицях. Спортивну поставу доповнювали особливий стиль одягу та зовнішність.
«Тоді була мода на куртки певного покрою, коричневі або чорні шкірянки. Були і китайські штани вельветові, обов’язково білі кросівки, шикарні», – розповідає Савельєв.
Та уже невдовзі «Завіня» отримує свій термін ув’язнення – 12 років позбавлення волі.
«Цей термін він отримав через КДБ, бо на той момент він був найменш корумпованою структурою. Правоохоронцям вдалось знайти людину, яка погодилася по другій судимості Ореста свідчити проти нього», – зазначає Савельєв.
Проте відсидів Завінський трохи більше половини терміну – через сім років його звільнили достроково.
«Злачні» ринки
У середині 90-их одним із найкращих місць для зухвалих рекетирів були ринки. Українці, доведені до розпачу економічною кризою, продавали усе підряд, перетворивши на базари центральні площі міст, вулиці і навіть стадіони.
«Люди везли із Польщі будь-що, будь-які підробки модних речей. Писком моди вважавс «адідас» з трьома смужками, ясна річ, що китайський. Починалося з того, що просто приходили і забирали кросівки в торгівців. Якщо ті чинили спротив, їх били, цим все й закінчувалося», – наголошує журналіст-криміналіст Олег Єльцов.
Однак для угрупування «Рокс» «кришування» торговців стає уже надто дрібною справою. Банда «Завіні» вирішила, що потрібно переходити на значно вищий рівень.
«Вони приходили на фірму і казали: або будете мати проблеми, або зробимо так, щоб їх не було. Людина спочатку думала звертатися в правоохоронні органи, потім бачила когось із «бригадних», які пиячать із тими ж правоохоронцями, і розуміла, що туди звертатися не можна», – каже Савельєв.
Хто вбив короля львівського рекету?
21 червня 1994 року, лише за кілька метрів від дому, «Завіню» зупинив незнайомець. Нічого не пояснюючи, чоловік цілиться у найвідомішого львівського рекетира.
«Одна куля зачепила шию. Десь «тетешник» заклинило, його вибили з руки, брат Завінського спробував стріляти вслід, але нічого не вийшло. Врешті-решт, Орест забіг до себе в хату і там стік кров’ю, коли «швидка» приїхала, він вже помер», – розповідає Савельєв.
Звуки тієї перестрілки підняли на вуха увесь мікрорайон.
«Я тоді навчалася в 11 класі, про це вбивство говорила вся Левандівка. Коли ми з подружкою прийшли до будинку роздивитися, що там сталося, побачили на стіні сліди від куль», – пригадує журналістка-криміналістка Сюзанна Бобкова, яка тоді мешкала по сусідству із Завінським.
Та найбільше усім запам’ятався похорон кримінального авторитета. Таке видовище на Левандівці бачили вперше. Хоронити «Завіню» з’їхалася «братва» чи не з усієї країни.
«Я недалеко жила і бачила ту хмару людей, яка рухалася по вулиці Суботівській аж до Широкої. Люди йшли у кілька рядів. Думаю, проводжати в останню путь «Завіню» з’їхались з усіх регіонів. Було багато чоловіків у шкіряних куртках», – розповідає Бобкова.
Попри неабиякий резонанс вбивства рекетира, правоохоронці так і не знайшли замовників. Генерал-лейтенант міліції Іван Мотринець у той час працював начальником УМВС у Львівській області. Нині він лише розводить руками та висловлює свої припущення.
«Комусь він заважав, та кому персонально – можемо лише здогадуватись. Можливо, пішов розподіл між товаришами, а до діалогу вони, мабуть, були не готові», – припускає Мотринець.
Із початком 2000-их більшість рекетирів, які залишилися живими, легалізували награбоване. Вони змінили шкіряні куртки на вишукані костюми і стали поважними бізнесменами або респектабельними політиками.
Організована злочинність у Львові
Організована злочинність у Львові — складова частина організованої злочинності в Україні , до якої належать ОЗУ та їхні лідери, що діяли на території Львова та Львівської області , а також скоєні ними протизаконні діяння. Вважається, що львівська організована злочинність розпочала свою активну діяльність наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років на хвилі Перебудови . Проте, за словами викладача кафедри кримінального права Львівського юридичного інституту МВС України, підполковника міліції Романа Яновича , злочинні угруповання у Львові та Львівській області існували і раніше, хоча не були настільки небезпечними.
Характерні риси злочинності у Львові
Янович зазначав, що першими лідерами ОЗУ в Україні були спортсмени-силовики, боксери, борці та штангісти (один із перших авторитетів був також гравцем в американський футбол), серед яких багато хто відбував покарання у місцях позбавлення волі під час Перебудови. Одними з найвідоміших лідерів були Роман «Глухий» Бабяк, Артур Козьмін, Роман «Калека» Щадило, Ярослав «Баха» Баховський та Орест «Завиня» Завінський, з якими Янович особисто був знайомий: вивчення їхньої біографії та діяльності пізніше спонукало його на написання кандидатської дисертації «Лідери та „авторитети“ в організованій та професійній злочинності». За словами Яновича, типовим лідером ОЗУ як у Львівщині, так і на всій Україні був чоловік не старше 40 років, переважно із середньою освітою (рідше — незакінченою вищою чи вищою), який нерідко мав судимість; людина авторитарного типу, з жорстким характером, але схильна до компромісів .
Деякі з львівських кримінальних авторитетів, на кшталт Завінського, намагалися відмовитися від злочинного способу життя, легалізуватися та почати вкладати свої кошти у легальний бізнес, при цьому не розпускаючи свою охорону: у ряду «злодіїв у законі» та лідерів великих ОЗУ були зв’язки з представниками силових і владних структур завдяки корупційним схемам. Проте велику кількість авторитетів, незважаючи на свій статус, було вбито у 1990-ті роки внаслідок різних розборок угруповань: серед ліквідованих були й ті, хто представляв ділові інтереси Дніпропетровської чи Донецької області. Особливе становище злочинності на Львівщині надавало її прикордонне становище з Польщею.
Хвиля насильства у Львові
Після смерті Завінського, щоб уникнути війни злочинних угруповань у Львові, було проведено загальноміську стрілку, на якій керівники злочинних банд розділили сфери впливу. Так, лідер угруповання «Коти» на прізвисько «Джага» заявив про намір взяти під свій контроль усі митні пости Львівської області, бандит «Муха» заявив про наміри рекетувати далекобійників та всіх бізнесменів, які займаються у сфері дорожньої структури; ще хтось отримав певні частки впливу у фармацевтичному бізнесі. Однак це не запобігло подальшим зіткненням бандитів . У 1990-ті роки Львовом прокотилася хвиля озброєних нападів і вбивств на замовлення, багато з яких не були розкриті прокуратурою ні по гарячих слідах, ні в наступні роки. Жертвами хвилі вбивств стали понад 20 львівських кримінальних авторитетів, серед яких було дуже багато «роксівських» :
У серпні 1995 року за невідомих обставин у Криму під час лікування помер «Помідор», який проживав у місті Рудно на Львівщині .
У лютому 1996 року на львівській вулиці Федьковича біля Привокзального ринку злетів у повітря джип «Чероки» , в якому перебували Роман «Глухий» Бабяк та його охоронець. «Глухому» відірвало руку і ногу, він отримав опіки 95% тіла і помер через три години . Пізніше було встановлено, що Бабяк незадовго до загибелі придбав у чеченців партію зброї, серед якої були й армійські фугаси прямої дії: через необережне поводження з одним із таких фугасів, який Бабяк вирішив підкинути у повітря як гранату, і прогримів вибух . “Глухий” притягувався до кримінальної відповідальності ще в 1980-і роки в СРСР .
14 травня 1997 року біля готелю «Тустань» у львівському аеропорту було застрелено Василя Тимчука на прізвисько «Вася Хімік», чиє злочинне угруповання контролювало фірми в центрі Львова, в Сихові та Кам’янко-Бузькому районі . Якийсь худий чоловік увійшов у ресторан, вистрілив Тимчуку в голову і втік з місця злочину . За спогадами членів банди «Хіміка», він іронічно жартував незадовго до своєї смерті «На кожну голову бронежилет не вдягнеш» .
У червні 1998 року на автостоянці був убитий 15 пострілами Петро «Цегла» Фесенко .
9 липня 1998 року в барі «Східна кухня» було вбито Олександра «Пташеня» Пстига (він же «Пташеня») , глава ОЗУ «Пташенята» .
1 грудня 1998 року в мікрорайоні Рясне у власній квартирі було вбито з автомата Калашнікова паралізований кримінальний авторитет Роман «Калека» Щадило, який керував бригадами викрадачів автомобілів .
8 грудня 1999 року на львівській автозаправці було вбито підприємця Олега Карпа на прізвисько «Карась» , який контролював незначну частину автомобільного та паливного бізнесу. Невідомий зробив у «Карася» 11 пострілів, шість куль потрапили в живіт і груди, а ще один контрольний постріл був зроблений на думку [9] . Ходили чутки, що “Карась” вимагав гроші з власників заправки .
У грудні 1999 року соратник «Карася» та його друг Орест «Форель» Скольський, який брав участь у конфлікті з криміналітетом з питань приватизації Молдови, розстріляли в районі Рясне-2 у власному автомобілі .
13 квітня 2000 року в барі «Мамма Мія» навпроти Привокзального ринку було розстріляно Олега «Базила» Василенка, який дахував три ринки .
13 серпня 2000 року на вулиці Заводській у під’їзді свого будинку було вбито Володимира Зінченка на прізвисько «Вова Сухумський» , який за радянських часів контролював ринки та гральний бізнес Абхазії, а після останнього тюремного терміну переїхав до Львова і взяв під контроль Краківський ринок. За деякими даними, Сухумський був наркоманом і перед смертю відійшов від справ .
4 листопада 2000 року на вулиці Богдана Хмельницького у власній квартирі було вбито 38-річного Артура Козьміна («Артур»), який кришував ринок «Південний» і вважався спадкоємцем «Сухумського». П’ятеро соратників та 62-річна мати Артура були холоднокровно розстріляні . Артур ще з радянських часів поставав перед судом і мав чотири терміни за крадіжку, збут наркотиків та незаконне зберігання зброї; у момент вбивства всі його друзі пили пиво та грали в карти .
У листопаді 2000 року вбито 44-річного кримінальника на прізвисько «Гриб», який дивиться «общака» львівських ОЗУ .
У листопаді 2001 року від руки найманого кілера в Празі біля магазину загинув Ігор «Муха» Милославський , який вважався найвпливовішим кримінальним авторитетом після загибелі «Завіні». Він узяв під контроль гангстерський ринок Словаччини, Чехії та Польщі, а сам вимагав гроші із підприємців на міжнародних шляхах. За однією версією, його застрелили члени конкуруючого злочинного угруповання, які вважали «Муху» інформатором, за іншою версією він став жертвою злочинного транснаціонального ринку .
У листопаді 2003 року в Стрию з кулемета розстріляний у своєму автомобілі Олег Ленів, який дахував все місто .
За різних обставин були вбиті також Віктор «Штиблет» Василевський (він же «Чобот», убитий біля готелю «Дністер» пострілом у голову), кримінальні авторитети «Ара», «Осік», Ярослав «Баха» Баховський та інші .
Преса передбачала можливий переділ сфер впливу між бандитами, оскільки саме авторитет Завінського, який досяг ув’язнення «перемир’я» 1992 року, запобігав насильству. Також передбачалося, що до вбивств могли бути причетні кавказькі угруповання, банди з Донецької та Дніпропетровської областей, або навіть московська Солнцевська ОЗУ. Проте представники кримінального світу відкидали усі ці версії. Усі вбивства мали замовний характер: вони були виконані професійно, а вбиті, за даними слідства, навіть не встигали зреагувати на напад. Це породило чутки про причетність осіб, які співпрацювали зі спецслужбами .
Сучасна ситуація з кримінальним світом у Львові
До середини 2000-х років хвиля вбивств стала сходити нанівець у зв’язку з тим, що дуже багато впливових кримінальних авторитетів або вже були мертві, або перебували в місцях позбавлення волі. Однак кілька резонансних злочинів все ж таки було скоєно. Так, у січні 2007 року Микола Лозінський на прізвисько «Коля Рокіро», один з останніх кримінальних авторитетів України, був убитий у Львові на проспекті Чорновола: Лозінський, який перебував за кермом срібного «Мерседеса», зі своєю дружиною загальмували перед пішохідним переходом. «дев’ятка» і пролунали постріли. Поруч був патруль ДАІ, проте вбивць затримати не вдало ; дружина Лозінського була поранена . Було відомо, що угруповання Лозінського займалося контрабандою наркотиків, проте він забороняв своїм людям займатися збутом наркотичних речовин, оскільки в нього самого були діти, і наказував підлеглим розправлятися з наркодилерами .
17 липня 2008 року в центрі Львова на перетині вулиць Фредра та князя Романа було вбито Ігоря Кульчицького, співзасновника Львівської інвестиційно-будівельної компанії (ЛІБК), який у минулому співпрацював з Орестом Завінським і, за деякими відомостями, входив до нього угруповання і носив прізвисько «Куля». З автомобіля Volkswagen Golf темно-синього кольору невідомі відкрили вогонь з автомата, потрапивши Кульчицькому в груди (він помер дорогою до лікарні) і поранивши його колегу Павла Федіва . За словами глави МВС Юрія Луценка , вбивство могло бути пов’язане з підприємницькою діяльністю або було частиною розбирань ОЗУ у Львівській області, проте такі вбивства «або розкриваються оперативно, або не розкриваються зовсім» . За збігом його дружиною в ті роки була вдова Завінського .
У ніч з 4 на 5 червня 2008 року було заарештовано одного з небагатьох людей Завінського, які залишилися живими, — Зіновія Доктора, його сина Юрія і трьох підопічних. 1994 року Лікар мало не загинув, коли невідомі заклали бомбу в його автомобілі, а взимку 2008 року автомобілі Зіновія та Юрія були спалені невідомими. Лікарю, власнику мережі аптек «Доктор», інкримінували незаконну торгівлю трамадолом, причому ще до того, як Кабінет міністрів України офіційно визнав його наркотичною речовиною . Слухання, що почалися в 2009 році, завершилися винесенням обвинувального вироку 13 жовтня 2011 року – Зіновій отримав 9 років позбавлення волі з конфіскацією майна за незаконний збут наркотичних та психотропних препаратів, а Юрій – 7 з конфіскацією майна за тією самою статтею .
За деякими оцінками, до 2008 року у Львові не залишилося того, хто «дивиться» . Живими залишилися кримінальні авторитети, які вирішили вкладати гроші в державний бізнес і не вступати в конфлікт з українською владою (у тому числі з вищим державним керівництвом). Зокрема, один із членів банди «Васі Хіміка» Мирослав Бокало на прізвисько «Душман» став директором одного з найбільших ринків Львова, записавши в засновники свою дружину Любов, сестру Народного депутата України Ганни Герман . Інший кримінальний авторитет, Володимир Дідух на прізвисько «Вова Морда», в 2004 році взяв участь в Помаранчевій революції , ставши помічником одного з народних депутатів – прихильниківВіктора Ющенка — і обійнявши посаду в комерційній структурі, пов’язаній із підприємством « Укрзалізниця » .
Ім’я авторитету Богдана «Копито» Копитко , який ховався від всеукраїнського розшуку в Чехії та отримав її паспорт, згадувалося під час обговорення можливих зв’язків міського голови Івано-Франківська Віктора Анушкевичюса , який лобіював інтереси однієї з місцевих компаній, пов’язаних із діяльністю Копитко. Зокрема, депутат Івано-Франківської міськради одного разу заявив, що за компаніями, інтереси яких відстоювали Анушкевичус, може стояти кримінал, проте градоначальник заперечував це . 29 серпня 2016 року Копитко дивом не постраждав внаслідок замаху, коли один із автомобілів кортежу був підірваний за допомогою радіокерованого фугасу . 28 вересня, за заявою керівництва МВС України, справу було розкрито: було затримано шістьох осіб, серед яких троє брали участь в АТО на сході України і воювали у складі батальйону «Айдар» , а один був членом угруповання «Вови Морди» . Серед політиків, які могли бути пов’язані з львівськими ОЗУ, народний депутат України від Партії регіонів Петро Писарчук згадував заступника голови Львівської обласної ради Петра Колодія , члена ВО «Свобода» , який колись підвозив Завіню; Колодій відкидав подібні заяви, стверджуючи, що все життя працював інженером-механіком і ніколи не зустрічався із Завінським.
Питання про причетність українських спецслужб до ліквідації авторитетів у Львові
2002 року українське видання «Факти» висунуло версію про причетність до ліквідації авторитетів міфічної організації « Біла стріла » (вона називалася то «Чорною стрілою», то «ескадроном смерті» МВС України). Вона нібито була створена на базі МВС СРСР у Росії та займалася фізичним усуненням кримінальних авторитетів та злодіїв у законі, які завдяки корупційним схемам уникли кримінальної відповідальності або відбулися щодо м’якими покараннями — журналісти писали, що її українське відділення нібито знищило майже всіх кримінальних авторитетів Львова . Деякі авторитети стверджували, що вбивства Завінського та інших людей дійсно могли бути виконані тільки особами, що служили в армії або співпрацювали зі спецслужбами .
Версію про причетність спецслужб відстоював депутат Петро Писарчук , який казав, що більшість убивств кримінальних авторитетів «не обійшлися без силовиків» . Протилежної версії дотримувався колишній начальник управління МВС у Львівській області Іван Мітринець, стверджуючи, що зі співробітників внутрішніх органів подібним чином могли діяти хіба що одиниці, що «зірвалися»